Ілона Громлюк, випускниця гуртка «Основи журналістики» Будинку дитячої та юнацької творчості Кузнецовської міської ради Рівненської області

Спасибі за дефіс

Ілона Громлюк

За яку б справу ти не брався, головне – це знайти натхнення. Коли я у 8-му класі вирішила стати журналістом, то не надто розуміла, на що я підписуюсь. Просто вчителька з української мови якось мимоволі під часу уроку сказала, що з мене вийшов би непоганий журналіст. І я загорілась.

Моя тітка привела мене на гурток журналістики. Насправді, я і уявити не могла, що десь існує ось така маленька спільнота людей, яких рухає те ж саме, що і мене. А ще я тоді вперше “вживу” побачила журналіста – Ларису Анатоліївну. Я дуже вдячна їй за те, що вона розгледіла в мені те, чого я може і сама не знала.

Тому що власне тексти я почала писати не від жаги до справедливості й всяке таке, а хоч би як смішно це не звучало - від нещасної любові. Задумуючись про це, я часто згадую слова свого улюбленого латиноамериканського журналіста Габріеля Гарсіа Маркеса.“Я пишу, щоб мене любили”. І я писала собі в надії, що колись на мене звернуть увагу і таки полюблять. І Лариса Анатоліївна полюбила мої тексти, можливо, навіть трошки більше ніж я. До того часу в мене ніхто так не вірив.

Натхнення і любов до професії – ось те, що я знайшла під час наших занять. Усвідомлення цінності цієї знахідки приходить з часом. Я попрощалась з гуртком журналістики майже шість років назад і тепер можу сказати напевне – саме наші заняття і наша маленька “Шкільна газета” стали для мене своєрідною точкою відліку.

Коли в 2010 році ми з Ларисою Анатоліївною повернулись з церемонії нагородження переможців всеукраїнского конкурсу “Я - журналіст”, в мене виросли крила. Через рік я вступила на факультет журналістики до Львівського націнального університету імені Івана Франка, проходила практику в різних газетах, завела собі уявний списочок моїх маленьких успіхів і перемог.

2 роки тому в моєму житті стався переломний момент. Куняючи на бережку Атлантичного океанчика в Новій Англії, я зрозуміла, що не хочу повертатись додому. Мені здавалося, що США дасть мені більше, ніж моя країна. Та на відміну від решти емігрантів, моєю основною метою були не гроші, а самореалізація. Я придумала собі, що назбираю достатньо коштів на коледж, вивчусь на журналіста і диви, одного дня таки потраплю в такий-сякий New Yorker.

В рожевих думках я плавала з півроку. Мені стало прикро, що моя дитяча мрія стати журналістом відходить десь на задній план. Більше того, я зрозуміла, що ніколи не зможу писати про людей навколо. Це були не мої люди – я не знала, як вони мислять, як заводять друзів, у що вони бавились в дитинстві, які шкільні історії траплялись з ними свого часу. Я не відчувала цих людей. А коли не знаєш для кого пишеш – то яка може бути журналістика?

Більше за все на світі я боялась стати заробітчанином, людиною без імені. А мені понад усе хотілось стати людиною – дефіс-журналістом. Хотілося заслужити собі на цей дефіс.

У мене з’явилося відчуття, що я зраджую свою мрію, зраджую наших дівчат з гуртка, зраджую всіх людей, які в мене повірили і в першу чергу, зраджую самій собі. Отак я і опинилась на літаку додому. Тато сказав мені: “Боюсь, твоя країна і твоя професія не відповість тобі взаємністю”.

Але відповіла таки. Через місяць після повернення зі штатів мене відібрали для участі в Школі журналістики від “Української Правди”. На цей раз у мене повірив Павло Шеремет.

Скоро буде рік, як я працюю журналістом у видавництві “Шкільний світ”, паралельно підтримую дружбу з “Українською правдою”. Сьогодні я точно знаю, що журналіст – це не те, що промайнуло в голові у вчительки з української мови в моєму 8-му класі. Журналіст – це дуже багато роботи, гора відповідальності, безкінчений головний біль і постійна інформаційна лихоманка. Іноді я приходжу додому і думаю – невже я не могла вибрати собі спокійнішу професію? Ту, яка відпускає, коли приходиш додому. І я дуже рада, що багато років назад Лариса Анатоліївна ясно дала мені знати – ні, не могла б.

Катерина Водько, випускниця гуртка «Основи журналістики» Будинку дитячої та юнацької творчості Кузнецовської міської ради Рівненської області

Гурток «Основи журналістики» Будинку дитячої та юнацької творчості м.Вараш – це місце, куди я завжди поспішала, повертаючись зі школи. Там, якщо описати одним словом – «надхненно». Я не дуже любила щось писати, брати участь у масових заходах, опитувати людей. Але це було до моєї зустрічі з Ларисою Анатоліївною Ярошик, яка, власне, і розкрила в мені бажання і любов до всього цього. В силу певних життєвих обставин журналістика наразі – моє хобі.

На гуртку мені допомогли знайти себе таку, яка я зараз є. Допомогли зрозуміти, що журналістика – це постійний рух до пізнання нового. Тому й людина, яка починає цікавитися і займатися журналістикою ніколи не стоятиме на місці. Що, погодьтеся, сприяє і вибору майбутнього, стрімкому розвитку. Я дуже задоволена тим, що зацікавилася журналістикою, почала писати, навчилася не боятися виступати на публіці.

Дякую Ларисі Анатоліївні за поштовх та підтримку у самореалізації.